Читать онлайн книгу "Візит доктора Фройда"
Вiзит доктора Фройда
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Ретророман
Богдан Коломiйчук (нар. 1984 р.) – украiнський письменник, володар Гран-прi мiжнародного конкурсу «Коронацiя слова-2013» за iсторико-авантюрний роман «Людвисар. Ігри вельмож». Автор збiрок детективних оповiдань «Таемниця Єви» (2014), «В’язниця душ» (2015), «Небо над Вiднем» (2015). Усi чотири книжки вийшли друком у видавництвi «Фолiо».
«Вiзит доктора Фройда» – черговий роман з циклу пригод львiвського комiсара Адама Вiстовича.
В 1904 роцi у Вiднi, а згодом i у Львовi стаеться серiя жорстоких i зухвалих убивств. Розслiдування Вiстовича перетворюеться на безкомпромiсну дуель мiж ним та вбивцею, якого преса нарекла Вiденським Упирем. Несподiвано свою допомогу комiсаровi пропонуе вже славетний на той час вiденський психоаналiтик Зигмунд Фройд. Однак для нього Упир – це передусiм об’ект для наукового дослiдження, а вже потiм злочинець…
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Вiзит доктора Фройда
Вiдень, 2 лютого 1904 року
«Здаеться, це не закiнчиться нiколи. Я вкотре прокидаюся серед ночi i вiдчуваю тiльки одне – крижаний страх, що паралiзуе мое тiло. Я не здатен ворухнутись щонайменше чверть години i тiльки мовчки дивлюся в темну порожнечу над собою. Потiм стае трохи легше, i я намагаюся не думати про свiй сон. Вiн сниться менi так часто, що я пам’ятаю всi ночi, коли не снив. З осенi, вiдколи розпочався цей суцiльний кошмар, таких ночей було декiлька – перед Рiздвом та посеред минулого мiсяця. Решта ночей труiлися цим сновидiнням.
Здебiльшого, у моiх снах все вiдбуваеться однаково. Змiнюються лише деталi, як декорацii у якомусь театрi жахiв. Найчастiше я прямую кудись темною безлюдною вiденською вулицею, коли ж раптом вiдчуваю, що хтось iде слiдом. Я озираюся, але в темрявi можу вирiзнити тiльки силует. Я зупиняюсь, i той, хто позаду, також завмирае на мiсцi. Я йду, i вiн також продовжуе йти. Я починаю бiгти, i вiн робить те саме. Згодом вiдстань мiж нами скорочуеться настiльки, що я чую дихання незнайомця. Невдовзi вiн хапае мене за плече i стискае з такою силою, що я кричу вiд болю. Потiм усе мое ество пронизуе вiдчуття неминучоi смертi. Жахливоi смертi. Я вiдчуваю, що незнайомець не пожалiе мене i пiдбере найжорстокiший спосiб убивства. Менi хочеться запитати, що я такого заподiяв йому? Чому вiн мене переслiдуе? Чим заслужив я свою смерть? Проте сил бiльше немае. Здаеться, лише за секунду до того, як вiн почне жорстоко мене вбивати, я прокидаюсь.
Коли минае крижане зацiпенiння, встаю i готую чай. До свiтанку ще досить довго, але я знаю, що заснути вже не вдасться. Коли зникае тваринний страх, навiяний сном, на змiну йому приходить порожнеча i тиша навколо. В такi митi менi хочеться жити десь поруч галасливих кнайп, де за вiкном до самого ранку не стихали б п’янi голоси. Але тут, на Мурлiнгенгассе поряд тiльки в’язниця i такi самi понурi будинки, як мiй. Ця тиша починае до болю стискати голову.
Щойно починае свiтати, я похапцем збираюся й, попри те, що в конторi маю з’явитись тiльки о восьмiй, поспiхом виходжу з дому. І так уже декiлька мiсяцiв. Що зi мною, чорт забирай? Скiльки я ще витримаю цих безсонних жахливих ночей?…
Вкотре пригадую свiй вiзит до лiкаря. Вiн тiльки розвiв руками i порадив переiхати. А може, справдi? Скажiмо, десь у провiнцiю? Можливо, там менi перестане снитися ця чортiвня?…»
Якуб Нiманд швидко закрив i заховав свого щоденника. В контору увiрвався його колега Пауль, веселий здоровань, закутаний у теплий заснiжений кожух. Його великi, як у трубача, червонi вiд морозу щоки сяяли здоров’ям i щоразу пiдстрибували догори в привiтнiй усмiшцi.
– Ти, як завжди, ранiше за мене! – вигукнув вiн, звiльняючи шию вiд довгого теплого шарфа, на якому вмирали вiд тепла снiжинки. – А я все нiяк не мiг вiдiрватися вiд коханоi! Думав, уже запiзнюсь i отримаю чортiв вiд старого кажана. Але нi, встиг!..
Вiн гучно реготнув i, знявши кожуха, вмостився за свiй стiл. Якуб з деякою заздрiстю глянув на нього. Пауль i вiн служили помiчниками нотарiуса в конторi Макса Флiдермана. Це шефа Пауль щойно обiзвав «кажаном», дещо перекрутивши його славне австрiйське прiзвище.[1 - Вiд перекрученого нiмецького «Flidermaus» – кажан.] Самого ж Якуба вiн полюбляв називати паном Йiмандом, замiсть Нiмандом, стверджуючи, що так його прiзвище стае бiльш вагомiшим i привабливiшим для клiентiв контори.[2 - Вiд нiмецьких слiв «Niemand» та «Jemand» – «нiхто» i «хтось».]
Робив це Пауль без жодного зла, по-доброму кепкуючи над блiдим худорлявим колегою, якому словосполучення «пан Нiхто» пасувало якнайкраще. Заздрiсть допiкала i дратувала Якуба, тому, побоюючись виказати це паскудне свое переживання, вiн поспiшив втупити погляд у папери, обмежившись декiлькома словами про важкий тиждень, погоду i побажанням Паулю гарноi роботи сьогоднi. Той вiдмахнувся i знову вголос згадав свою кохану, яка не тiльки вранцi, але i ввечерi без упину спонукала його до любощiв.
Якуб не витримав i запалив цигарку. Тут вiн помiтив, що руки його дрiбно тремтять – чи то вiд недоспаноi ночi, чи то вiд цих гарячих розповiдей колеги. За кiлька хвилин спазми в шлунку нагадали, що сьогоднi вiн забув про снiданок, i, роздавивши недопалок, Якуб ще нижче схилився над документами. Вочевидь, i зблiднув ще бiльше, бо Пауль одразу ж поцiкавився, чи все гаразд. Якуб кивнув i навiть скривив усмiшку. Говорити не хотiлося, бо голос його точно викаже.
Нiманд пригадував, як одного разу побував у Пауля вдома, коли треба було забрати й вiднести в контору чийсь тестамент. Його коханка, пишногруда бiлявка з палким поглядом i чутливими губами, незважаючи на присутнiсть в домi сторонньоi людини, не могла вiдiрватись вiд Пауля. Сидячи поруч з ним на канапi, вона без упину гладила того по плечу i волоссю, поправляла йому сорочку i, здавалось, понад усе хотiла, щоб Якуб чимшвидше забрався пiд три чорти. Вiдмовившись вiд чаю, хоч i змерз, як собака, Нiманд тодi так i зробив. При цьому був певен, що, як тiльки за ним зачинилися дверi, цi двое накинулись одне на одного, мов звiрi.
За чверть години в контору зайшов Флiдерман. Пауль одразу ж пiдморгнув Якубу, мовляв: «Пам’ятаеш, що я назвав його кажаном? Правда, схожий?». Нiманду вперше за добу стало смiшно. Шеф мав якийсь чудернацький темний плащ з великими вставними плечима, що справдi робило його схожим на кажана.
– Ви в доброму гуморi, пане Нiманде? – одразу ж зреагував шеф. – Давненько я вас таким не бачив.
Сам вiн, схоже, встав не з тiеi ноги сьогоднi.
– Пробачте, – мовив Якуб i знову низько опустив голову.
Флiдерман тiльки нервово махнув рукою i заходився розстiбати свое дивакувате пальто. Роздягнувшись, вiн розтер долонями обличчя i вмостився за свiй стiл.
– Остопаскудiла ця зима, – видихнув шеф i замiсть паперiв розгорнув перед собою якусь газету. Кiлька хвилин в конторi панувала тиша, аж раптом Флiдерман голосно вилаявся. Пiдлеглi з подивом глянули на нього.
– Я знав цю дiвчину… – промовив шеф, тицьнувши пальцем у газетну шпальту: – Жила неподалiк…
Флiдерман простягнув Паулю свiжий номер газети «Wiener Zeitung».
«Брутальне вбивство в центрi Вiдня, – упiвголоса прочитав той, – близько пiвночi на Планкенгассе було знайдено труп молодоi дiвчини. Тiло було оголеним. На ньому виявили численнi слiди вiд ударiв ножем… Загиблою виявилась 17-рiчна донька шеф-iнспектора вiденськоi полiцii Рiхарда Штальмана, Амелiя…»
– Приемна була дiвчина. Старанна, порядна… Гордiсть свого татуся, – сказав Флiдерман i знову вилаявся.
– Для полiцii тепер справа честi знайти вбивцю, – зауважив Пауль, повертаючи шефовi газету.
Флiдерман стенув плечима.
– Вочевидь.
Пiсля цього слова шеф утрете вилаявся i таки взявся нарештi до роботи.
По закiнченню робочого дня вони, здавалось, забули про цей випадок, i тiльки Нiманду жахлива новина в «Wiener Zeitung» не йшла з голови. Попрощавшись iз шефом i Паулем, вiн вийшов на вулицю i чимдуж попрямував до зупинки трамвая.
Вечiрнiй мороз одразу ж пiдiбрався йому до незахищеноi шиi, i Якуб мусив втягнути голову в плечi, зсутулившись при цьому бiльше, нiж сутулився завжди. Вiдень, засипаний снiгом i осяяний численними лiхтарями, мiг би видатися казковим, але Нiманду було зараз плювати на сентименти. Багато рокiв тому, коли вiн уперше опинився тут, йому перехопило подих вiд захвату. Мiсто вразило його. Тодi також була зима, щоправда, не така снiжна, як цьогорiч. Проте шпилi собору Св. Стефана так само впиралися в самiсiньке небо, i так само розкошувала золотом Опера. Вранцi, коли вiдкривалися пекарнi, мiсто наповнював аромат свiжоi випiчки, а вечори сяяли дорогими салонами i ресторацiями. Столиця пiдкорила його, але, не принiсши вiдтодi особливого щастя, згодом стала для Якуба такою ж буденнiстю, як i контора, в якiй вiн служив.
Свiт перед очима раптом захитався, i Нiманд з жахом вiдчув, що втрапив на дитячу ковзанку. Безпомiчно змахнувши руками, вiн гепнувся просто на гладенький лiд, задерши ноги так високо, що встиг побачити власнi кепсько начищенi черевики. Виглядало це досить кумедно, тому довкола одразу ж задзвенiв дитячий смiх. Якуб, щоб пiдвестись, мусив перевернутися на живiт, а потiм спертись на лiктi. Смiх довкола не вгавав, тому вiн, щойно опинившись знову на ногах, чимдуж подався геть вiд цього мiсця, прислухаючись до тупого болю в попереку. Мiж тим, цей трафунок змусив Якуба роззирнутися i зауважити, що зараз вiн знаходиться на Планкенгассе, якраз на тiй вулицi, де напередоднi було вбито доньку шеф-iнспектора полiцii. Бiльшiсть перехожих, очевидно, про це не знали, а хто знав, той встиг забути. Якуб несподiвано зацiпенiв на мiсцi… Нiманду пригадалися сни, в яких вбивали його самого. Здаеться, в одному з них незнайомець наздоганяв його саме тут.
– Ich habe Angst…[3 - Менi страшно (нiм.).] – прошепотiв Якуб, вiдчуваючи, як усе його тiло охоплюе жар, хоч перед тим було холодно.
В цей час за спиною почувся розпачливий хриплуватий крик:
– З дороги, дурню! Стережись!
Тiльки тепер Нiманд зрозумiв, що стоiть просто посеред вулицi. Озирнувшись, вiн побачив, як по слизькiй дорозi прямiсiнько на нього летять велетенськi сани, запряженi четвiркою коней, а вiзник вiдчайдушно тягне на себе повiддя, намагаючись зупинитись. Втiм, марно… Якуб зрозумiв, що не встигне зiйти з мiсця, i просто заплющив очi.
Раптом хтось грубо вхопив його за плечi i з силою жбурнув на узбiччя. Вдруге за сьогоднi йому випала можливiсть побачити над собою власнi черевики. Сани прогуркотiли поруч, всього за кiлька цалiв[4 - Цаль (нiм. Zoll) – мiра довжини, що становить 2,4 см.] вiд нього.
– Щоб ти здох, сучий сину! – загорланив на прощання вiзник, i екiпаж зник за рогом.
– Що ви в дiдька робите? – почулося збоку.
Чоловiк у застебнутому наглухо пальтi лежав поруч i з подивом дивився на Якуба. Очевидно, це був його рятiвник.
– Хай вам грець! – промовив вiн, встаючи з землi. – Якщо хочете накласти на себе руки, то робiть це деiнде, а не прямiсiнько бiля мого дому.
Коли обидва пiдвелися, чоловiк роззирнувся, шукаючи свого капелюха. Той лежав посеред вулицi, безнадiйно розтоптаний кiнськими копитами та полозами саней. Власник цiеi речi тихо вилаявся i махнув рукою.
– Дiдько з ним, – додав вiн.
Якуб пiдняв iз землi свого капелюха й простягнув його рятiвниковi.
– Ви що, жартуете? – зареготав раптом той. – Та в мене iх до бiсовоi матерi.
Нiманд, вiдчуваючи всю дурнуватiсть цiеi ситуацii, густо почервонiв. Його зацiпенiння минуло, але вiн усе ще не мiг промовити анi слова.
Чоловiк поруч тим часом сягнув до кишенi пальта i добув звiдти срiбний портсигар.
– Ви палите? – запитав вiн Якуба.
Той кивнув.
– Пригощайтесь…
Дiставши по цигарцi, чоловiки полегшено закурили.
– Тут якесь прокляте мiсце, – промовив незнайомець Нiманду, махнувши рукою з запаленою цигаркою туди, де лежав понiвечений капелюх. – Вчора тут знайшли мертву дiвчину. Десь там, де ви стоiте, добродiю…
Якуба несподiвано затрясло, мов у лихоманцi, причому так сильно, що цього не вдалося приховати вiд спiврозмовника.
– Вам зле? – стривожено запитав той. – Воно, звiсно, й не дивно…
Нiманд спробував жестом показати, що з ним все гаразд.
– Ось що, добродiю, гадаю, нам слiд зайти до мене. Чарка доброго коньяку нам обом не завадить, – сказав чоловiк. – Тим бiльше що ми справдi стоiмо ледь не на порозi мого дому.
Вiн вказав на акуратнi, посипанi пiском сходи, що вели до триповерховоi кам’яницi. Зiйшовши по них, господар натиснув на кнопку дзвiнка, i за мить дверi прочинились. На порозi постала лiтня служниця.
– Пане Когере! – злякано промовила вона i сплеснула в долонi. – Ви без капелюха?
– Облиште, Грето, – вiдмахнувся той, – поруч зi мною чоловiк, який ледь не залишився без голови.
– А ваше пальто в снiгу!.. – продовжила жiнка, мовби не почувши його слiв.
– Грето, пустiть нас досередини!
– Ой, даруйте, – опам’яталась вона i хутко вiдiйшла вбiк.
Невдовзi чоловiки опинились у чималiй вiтальнi, де господар запропонував Якубовi крiсло поруч камiна. Грета хутко приготувала чай i подала коньяк.
– Що ж, мiй друже, – мовив господар, – тепер я хочу переконатись, що ви вмiете розмовляти.
– Авжеж, – нервово сiпнувся Нiманд, – вибачте… Я… в мене… чомусь раптово…
– Вiдняло мову?
– Саме так.
– Бувае… Отож, як ви зрозумiли, мое прiзвище Когер. Ервiн Когер.
– Якуб Нiманд, – представився гiсть, – i я вдячний вам за порятунок…
– Пусте, – посмiхнувся Когер, – я радий, що опинився там вчасно.
Якуб тепер мiг його добре роздивитися. Господар дому був середнього зросту, мав мiцну статуру й привiтне обличчя з невеличкою рiвною борiдкою.
– Тепер скажiть менi, пане Нiманде, – посерйознiшав Когер, – якого дiдька ви стояли посеред вулицi й спостерiгали, як на вас мчить ваша смерть? Вам справдi набридло жити?
– Нi, – похитав той головою, – жити менi хочеться. Дуже…
Когер запитально глянув на нього i, не вiдриваючи погляду вiд Якуба, випив половину коньяку зi своеi чарки.
– Але сталося щось дивне, – продовжив Нiманд, – я раптом… зацiпенiв…
– Як цiкаво, – несподiвано мовив господар дому.
Якуб здивовано замовк.
– Не дивуйтесь, мiй друже, – поспiшив пояснити Когер, – це в мене професiйне. Бачте, я – психiатр. А психiатри часто дивляться на людей, особливо на тих, з якими щойно познайомились, як на потенцiйних пацiентiв.
– Ви психiатр?… – перепитав чомусь Якуб.
– Саме так. Але продовжуйте, пане Нiманде.
– Мене мучать кошмарнi сни, – вичавив iз себе Якуб, – точнiше, один i той самий сон майже кожноi ночi… Сниться, що мене… вбивають.
– Ви впевненi, що саме вбивають? – перепитав психiатр.
– Так, звичайно.
– Ви хоч раз бачили в руках убивцi якесь знаряддя?
– Нi, щиро кажучи…
– Тодi звiдки ви знаете, що у снах вас, скажiмо, не гвалтують?
– Бо я точно знаю, що мене вбивають… чорт забирай… Що ви верзете?
Нiманд вiдчув, як у нього починають дрiбно тремтiти руки, а далi й здригатися плечi. В очах несамовито запекло, а до горла пiдкотив гiркий тягучий клубок. Ще мить, i Якуб розридався, мов дитина, а далi, випустивши з рук напiвпорожню чарку, осунувся на пiдлогу. Тут, коли тiло його повнiстю розслабилось, чоловiк заридав так голосно, що у вiтальню вбiгла перелякана Грета i скрушно заламала своi довгi кiстлявi руки. Когер знаком наказав iй вийти. Щойно жiнка знову зникла за дверима, вiн розпластався поруч з Якубом i, заклавши руки за голову, вперся поглядом у важку кришталеву люстру над ними.
– То з чим пов’язане ваше зацiпенiння посеред дороги, як гадаете? – запитав вiн, коли гiсть трохи затих.
– Менi здалося, я бачив цю частину вулицi у своему снi, – вiдповiв той, – здаеться, саме тут мене останнього разу вбили.
– Як цiкаво, – знову повторив психiатр.
– І не кажiть. Надзвичайно цiкаво…
Якуб, трохи прийшовши до тями, сiв на пiдлогу i пiдiбгав пiд себе ноги.
– Ви зверталися з цим до лiкаря? – запитав його Когер.
– Так. Вiн порадив менi переiхати.
– Як звали цього фахiвця?
– Доктор Крауц, здаеться…
– Вiн дурень, цей Крауц.
Якуб мовчки поглянув на свого лежачого спiврозмовника.
– Вам потрiбна допомога справжнього знавця цiеi справи, – продовжив той, – i, здаеться, я знаю, хто вам зможе допомогти…
Когер пiдвiвся з пiдлоги i вправними рухами поправив костюм. Тодi пiдiйшов до секретера i хвилину покопирсався в шухлядi. Врештi, знайшов там якусь вiзитку.
– Ось, – промовив психiатр i неквапними кроками повернувся назад, – вiзьмiть…
Якуб звiвся на ноги i, взявши картку, мовчки прочитав на нiй: «Д-р Зигмунд Фройд. Психоаналiтик. Вiдень, Бергассе, 19».
– Я чув про пана Фройда, – сказав Якуб уже вголос.
– Так, доктор досить вiдома особистiсть.
– Гадаете, вiн знайде для мене час?
– Якщо я напишу записку, то знайде, – сказав Когер, озираючись на секретер, у пошуках письмового приладдя. Чорнильниця, пера i папiр стояли там на своему мiсцi.
Психiатр сiв за стiл i, трохи подумавши, вивiв на аркушi кiлька зграбних рядкiв.
– Впевнений, ваш випадок його зацiкавить, – додав вiн, складаючи свою записку вчетверо. – Завтра п’ятниця… Думаю, о шостiй вечора вiн зможе вас прийняти. Цей час завжди за мною. Ми з доктором щоп’ятницi, вiд шостоi до пiв на сьому, п’емо чай i спiлкуемось на професiйнi теми. Ви, мiй друже, пiдете на аудiенцiю замiсть мене. Сам я, на жаль, не зможу. Вранцi попереджу про вас доктора. Тiльки не спiзнюйтесь, пан Фройд дуже цiнуе пунктуальнiсть.
– Вельми вдячний, – мовив Нiманд.
Вiн дбайливо сховав до кишенi вiзитку, а потiм i рекомендацiю Когера. Пiсля цього промовив кiлька недолугих слiв удячностi й попросив дозволу забрати свое пальто.
– Куди ви зiбралися, пане Нiманде? – здивувався Когер.
– Додому, з вашого дозволу. Я i так завдав вам чимало клопоту…
– Що за дурницi, – перебив психiатр, пiдводячись з-за столу, – ви нiкуди не пiдете.
– Але ж, пане Когере…
– Ви залишитесь в мене на нiч, – твердо сказав той, – я наполягаю. У вас кепський вигляд, вже не кажучи про внутрiшнiй стан. Як лiкар, не можу вам дозволити навiть вийти з цього помешкання.
Господар взяв зi столу бронзового дзвоника й кiлька разiв сильно ним калатнув. За хвилину в дверях з’явилася служниця.
– Грето, приготуйте, будь ласка, кiмнату нашому гостевi, – мовив вiн. – Пан Нiманд люб’язно погодився заночувати в нас.
– Чи може бути кутова кiмната на третьому поверсi, пане докторе? – перепитала жiнка.
– Та, що поруч мого кабiнету?
– Так.
– Звичайно. Гадаю, вона якнайкраще пiдiйде.
– Я вже приготувала ii, пане докторе. У мене було вiдчуття, що наш гiсть залишиться сьогоднi на нiч, – вiдповiла служниця.
– Ви, як завжди, неперевершенi, Грето, – похвалив ii господар. – Бачите, пане Нiманде, не одному менi здалося, що вам не слiд сьогоднi повертатися додому.
З цими словами вiн по-дружньому поплескав свого гостя по плечу.
– Прошу, добродiю, iдiть за мною, – звернулась служниця до Якуба.
Той слухняно подався слiдом. За спиною вiн знову почув голос Когера:
– З вашого дозволу, мiй друже, я ще зайду побажати вам на добранiч, – сказав психiатр.
Нiманд трохи, повернувши голову назад, спробував посмiхнутися, але натомiсть на обличчi в нього з’явилася лиш крива гримаса.
В невеликiй, але затишнiй кiмнатi, куди привела його Грета, було дещо прохолодно, але вже вiдчувався запах нагрiтого кахлю.
– За чверть години буде теплiше, – промовила жiнка, – я розпорядилася щодо опалення.
Якуб знiяковiло переступав з ноги на ногу.
– Бажаете чаю? – запитала Грета.
– Нi, дякую… – вiдмовився гiсть.
– Тодi призволяйтесь, пане Нiманде. Ванна лiворуч по коридору. Там е все необхiдне.
– Ви дуже ласкавi.
– Ви наш гiсть, – посмiхнулась та i, зробивши легкий реверанс, вийшла за дверi.
Хвилину постоявши на самотi, Якуб укотре роззирнувся, а потiм пiдiйшов до вiкна. З-за темного скла пробивалися вогнi лiхтарiв i сiрi обриси заснiжених вулиць. Тепер мiсто здавалось безпечним i навiть гарним, як здаеться гарним хижак у звiринцi, коли вiдвiдувачi споглядають його з-за безпечноi огорожi. Минув навiть страх, i тiльки нервове посмикування ока нагадувало Нiманду про пережите.
Вiн пiдiйшов до лiжка i помацав перину. Вона була м’якою i манила до себе, наче розкiшна жiнка в пеньюарi. Тягар сьогоднiшнього дня i навiть усiх попереднiх днiв раптом надавив йому на плечi, мов непосильна Атлантова ноша. Якуб i справдi зiгнувся, нiби з останнiх сил тримаючись на ногах. Довелося докласти зусиль, щоб змусити себе одразу не розпластатись на лiжку.
За чверть години в дверi постукали i до кiмнати обережно зазирнув господар будинку.
– Ще не спите, пане Нiманде? – запитав психiатр.
Сам Когер був одягнений у домашнiй теплий халат, на ногах мав зручнi пантофлi.
– Щиро кажучи, ледве стримуюсь, щоб не влягтися, – зiзнався Якуб.
– Воно й не дивно, – посмiхнувся Когер, – не щодня доводиться таке пережити. Хотiв запропонувати вам викурити по сигарi в бiблiотецi, але натомiсть запропоную дещо iнше…
Психiатр переступив порiг i зачинив за собою дверi. Якуб напружено глянув на нього.
– Ви не боiтеся, що цiеi ночi вас знову вб’ють? – запитав господар. – Тобто що той самий кошмарний сон присниться знову?
Вiд його слiв Якуба кинуло в холодний пiт. Вiн устиг забути, що небезпека насправдi криеться в ньому самому, а не надходить ззовнi.
Нiманд кивнув.
– Вiдверто кажучи, лячно, – промовив чоловiк так тихо, що ледве сам себе почув.
– Тому, якщо не заперечуете, я зроблю вам заспокiйливу iн’екцiю, – сказав психiатр, – адже сьогоднi ви, даруйте, не лише мiй гiсть, але й пацiент.
Когер дiстав з кишенi невеликий шкiряний згорток бiлого кольору i поклав його на нiчний столик.
– Ви ж не боiтеся iн’екцiй? – запитав вiн гостя.
Той стомлено хитнув головою. Здавалось, що в цю мить Якуб Нiманд погодився б навiть на четвертування, якщо пiсля цього його залишать наодинцi з периною.
– От i чудово.
Лiкар розгорнув принесений згорток, в якому в спецiальних кишеньках виявилось усе необхiдне для такоi манiпуляцii: iн’екцiйна голка, емкостi з препаратом, йод, бинти та ножицi.
– Будете спати, як немовля, – пообiцяв за хвилину психiатр, встромивши голку Нiманду в вену трохи нижче лiктя.
Той нервово сiпнувся, але слухняно притиснув змочений йодом шмат бинта до невеличкоi ранки на руцi.
– Тепер тiльки залишаеться побажати вам гарних снiв, – пiдсумував Когер, дбайливо запаковуючи своi iнструменти. – Не раджу пiсля цього приймати ванну. Краще вiдкладiть цю процедуру на ранок.
– Як скажете, пане докторе, – промовив Якуб i позiхнув так широко, що вiдчув, як хряснуло в нього за вухами.
Одразу ж вибачившись, вiн закрив рот долонею, нiби побоюючись, що неслухнянi щелепи знову розсунуться.
– Все гаразд, – засмiявся Когер, – я, щиро кажучи, також падаю з нiг. До завтра, пане Нiманде.
Вiдповiвши, гiсть дочекався, поки за господарем зачиняться дверi, а тодi роздягнувся i з насолодою вiддався перинi.
Цiеi ночi Якуб Нiманд спав пречудово. Вiн прокинувся о шостiй ранку i вiдчув себе свiжим та бадьорим. Хотiлося зiрватися з лiжка i радiсно заволати, однак Якуб вчасно згадав, що знаходиться в чужому домi. Йому подумалось, що вже час збиратися на службу, але як це зробити, щоб не потривожити нiкого в домi? Вiн обережно звiвся з лiжка i в темрявi намацав свiй одяг. Залiзши в штани, Нiманд спробував знайти на стiнi вмикач до електричноi лампи. Це мав бути ланцюжок срiбного кольору, який в темрявi, звiсна рiч, став невидимий. Шукаючи його, чоловiк ненароком зачепив картину, яка висiла над лiжком. В свiтлу пору доби на нiй можна було вгадати альпiйський пейзаж, виконаний в iмпресiонiстськiй манерi. Тепер же цей мистецький витвiр, обрамлений у важку бронзову раму, грюкнув так, що, здавалось, розбудив усiх не тiльки в цьому домi, але й у сусiдньому.
У дверi тривожно постукали, i Якуб завмер вiд несподiванки.
– Пане Нiманде, – почувся стривожений голос Грети, – з вами все гаразд?
– Все добре, – спробував вiдповiсти вiн, але голос його прозвучав так тихо, що жiнка його не розчула.
Наступноi митi вiн почув, як у дверях його кiмнати обертаеться ключ. Очевидно, служниця мала запасний i, стривожена гуркотом, вирiшила ним скористатись. Свiтло з коридору врiзалось прямокутним трикутником у кiмнатнi сутiнки, дiставши з-пiд стiни сполоханого Нiманда у незастебнутих штанах i нiчнiй сорочцi. Однiею рукою вiн закривав очi вiд раптового свiтла, а iншою притримував одяг бiля пояса, аби той не впав на пiдлогу.
– О Господи! Вибачте!.. – вигукнула жiнка i зачинила назад дверi, знову зануривши кiмнату в сутiнки.
– От паскудство, – вилаявся Нiманд i знову заходився шукати той бiсовий вмикач на стiнi.
Дверi вдруге прочинились, але Грета цього разу не посмiла зазирнути в простiр кiмнати.
– Пане Нiманде, сподiваюсь, ви пробачите менi за…
– Ось вiн, цей гiвняний вимикач, – буркнув гiсть, намацавши врештi ланцюжок. Вiн сердито смикнув за нього, i лампа на стiнi загорiлась тьмяним свiтлом.
– …за те, що увiрвалась до вас, – закiнчила Грета.
– Пусте, – вiдповiв той, нервово намагаючись застебнути штани. Присутнiсть цiеi жiнки за дверима робила його рухи метушливими й незграбними.
– Почувся гуркiт, потiм ви не вiдповiдали, тож я подумала, що вам стало зле, – продовжила виправдовуватись вона.
– Забудьте. Це я винен.
– Ви ще звечора мали кепський вигляд, тож я…
– Забудьте, кажу. Все зi мною гаразд.
– Бажаете чаю? Може, кави? – мовила служниця.
– Кави, коли ваша ласка.
– За десять хвилин унизу, пане Нiманде. Ванна також готова.
– А пан Когер? – запитав Якуб, розшукуючи решту свого одягу.
– Доктор мусив вийти сьогоднi ранiше. Термiновий виклик до шпиталю. Вiн дуже шкодував, що через це не зможе побачити вас вранцi, i просив передати найщирiшi вибачення, – вiдповiла Грета.
На свiй сором, Якуб вiдчув, що вiд цих слiв йому полегшало. Чомусь iнодi пекельно важко бувае дякувати за добрий вчинок щодо себе. Простiше розминутися з благодiйником i потайки обдумати, чим можна йому вiддячити.
Поснiдавши, чоловiк вийшов з дому Когера i попрямував до контори Флiдермана. Вперше за довгий час Пауль прийшов на службу ранiше за нього. І так само вперше мав понурий вигляд. Вiн стримано привiтався з колегою i мовчки взявся за роботу. Трохи згодом вiн все-таки розповiв Якубу, що напередоднi посварився зi своею коханкою i вона навiть залишила його дiм, перебравшись, вочевидь, до батькiв. Якуб розумiв, що мав би розпитати Пауля про деталi суперечки i спробувати втiшити його, проте сам вiдчував неабияке хвилювання перед вiзитом до доктора Фройда, тому так i не змусив себе це зробити.
Ледве дочекавшись п’ятоi години, коли закiнчився його робочий час, Нiманд поспiхом одягнувся i пiшки рушив на Бергассе, 19. Цього разу вiн iшов обережно, намагаючись обминати слизькi дiлянки на хiднику i галасливi юрби дiтей. Хотiлося зберегти якомога бiльше спокою перед побаченням зi славетним психiатром. Минаючи ятки з глiнтвейном, що iх стояв цiлий ряд на Туркенштрассе, Нiманд з приемнiстю вдихнув ароматнi випари гарячого вина та спецiй, i це несподiвано додало йому доброго настрою. Раптом проблема з нiчними кошмарами почала здаватись йому не такою вже й значущою. Хтозна, може, вiн сам забагато значення надае цим нiчним видiнням? А варто було всього лиш знайти собi добре снодiйне. Адже iн’екцiя, яку зробив йому доктор Когер, допомогла… То, може, й не слiд турбувати добродiя Фройда? Але ж Когер вже домовився про аудiенцiю.
Якуб дiстав з кишенi годинника i, пiдставивши його пiд свiтло лiхтаря, глянув на циферблат. Було тiльки чверть по п’ятiй. «Можна йти повiльнiше, – подумалось йому, – до Бергассе лишилось кiлькасот метрiв…»
Опинившись на мiсцi, Якуб знову перевiрив час. Годинник i далi показував чверть на шосту.
– От дiдько! – не втримався Нiманд.
Мабуть, вчора, коли вiн упав, годинниковий механiзм пошкодися, хоч iще цiлу добу працював справно. Або ж – i найпевнiше так i було – Якуб просто забув його завести цього ранку. Вiн запитав, котра година, у випадкового перехожого i з жахом дiзнався, що насправдi вже чверть по шостiй. «Пан Фройд любить пунктуальнiсть», – згадав вiн слова Когера i вiдчув, як на лобi пiд капелюхом у нього виступив пiт. Та проте Нiманд усе ж подзвонив у дверi.
За кiлька хвилин йому прочинила служниця.
– Доброго вечора, – привiтався Якуб, гречно знiмаючи капелюха, – я до пана доктора.
– Прошу заходьте, – вiдповiла та, зморщившись вiд холоду та вiтру, що вривались до помешкання з вулицi.
У передпокоi Нiманд вручив iй записку вiд Когера, i служниця понесла ii Фройду. Чекати йому довелося якихось двi-три хвилини, проте вони здалися йому годинами. Жiнка повернулась iз приязною посмiшкою на обличчi, мовби для того, щоб трохи заспокоiти гостя (а може, вона посмiхалась так кожному, що здавалось очевиднiшим), i попросила Нiманда йти за нею.
З передпокою вони потрапили в широкий коридор, залитий м’яким свiтлом електричних свiтильникiв. На стiнах висiло декiлька ренесансних картин, а пiд ногами тягнулася простелена темно-коричнева дорiжка. В кiнцi коридору виднiлося двое дверей. Наблизившись до них, служниця раптом сповiльнила ходу i пiшла навшпиньки, хоч завдяки дорiжцi ii кроки й так були безшумними. Якуб не розумiв, чому вона це робить, адже доктор уже повiдомлений про вiзитера, а отже, встиг вiдiрватися вiд справ, проте, видно, в цьому домi так було заведено.
Бiля дверей праворуч вона зупинилась i обережно постукала. Приглушений чоловiчий голос зсередини запросив увiйти.
Якуб опинився у просторому кабiнетi, в якому затишно громадились книжковi шафи i чималий письмовий стiл, встелений паперами. Доктор Фройд, худорлявий, середнього зросту чоловiк, стояв бiля вiкна, напiвобернувшись до гостя. Здавалось, його щойно вiдiрвали вiд важливоi справи, i на обличчi доктора читалося легке невдоволення. Густi брови були злегка насупленi, а з-пiд них лився прохолодний, проте уважний погляд. Пан Фройд носив акуратно пiдстрижену бороду, дещо рудувату бiля рота, яка бувае у затятих курцiв. В його правiй руцi справдi димiла сигара, а лiвою вiн запаковував щось у невеликий дорожнiй саквояж.
– Пан Якуб Нiманд, – представила гостя служниця.
– Ви запiзнились, пане Нiманде, – промовив Фройд на подив рiвним i навiть приемним голосом.
– Прошу вибачення, пане докторе… – вiдповiв той.
За цей час служниця ледве чутно вийшла за дверi, i вони залишилися вдвох.
– Не вибачайтесь, – сказав Фройд, – просто спробуйте вкластися в той час, що у вас залишився. А саме: в десять хвилин…
Попри слова, в iнтонацii доктора не вiдчувалось роздратування, а за хвилину зникло й невдоволення з обличчя. Могло здатися, що перед ним насправдi давнiй друг, який просто спiзнився на двадцять хвилин, а не чоловiк, якого вiн бачить уперше.
– Сiдайте, – запросив Фройд.
Нiманд подякував i сiв у великий зручний фотель.
– Що ж, я готовий вас слухати, – знову промовив доктор.
– Я гадав, що доктор Когер попередньо ознайомив вас iз моею ситуацiею, – тихо сказав пацiент, вiдчуваючи, що говорити йому надзвичайно важко.
– Доктор Когер – це доктор Когер, – спокiйно зауважив Фройд, вiдриваючи сигару вiд рота. – Насамперед я хотiв би почути вас.
Нiманд глибоко вдихнув повiтря. Що ж, доведеться повторити все ще раз.
– Усе це досить лавно… пробачте, досить давно зi мною…
– Як ви чудово обмовились, – посмiхнувся доктор.
– У мене пересохло в горлi, – виправдався Нiманд i виразно глянув на графин з водою.
Перехопивши його погляд, психiатр наповнив склянку i поставив ii перед Якубом.
– Насправдi ви хотiли сказати: «Все це лайно», – незворушно пояснив Фройд, – але свiдомiсть нагадала вам про виховання.
– Пробачте.
– Дурницi, продовжуйте.
– Ледь не щоночi менi сниться, що мене вбивають. Все приблизно за одним сценарiем: я гостро вiдчуваю чиюсь присутнiсть, потiм хтось iде слiдом, далi несамовитий страх i передчуття близькоi смертi…
Якуб знову припав до склянки.
– Останнього разу я навiть упiзнав мiсце, де мене вбивали… – додав вiн пiсля жадiбного ковтка.
– Ви були там? – запитав Фройд.
– Так, за хвилину до того, як познайомився з доктором Когером. Це мiсце неподалiк його будинку.
– На тому мiсцi, здаеться, справдi знайшли тiло молодоi дiвчини, – мовив доктор. – Загибла – начебто донька шеф-iнспектора полiцii.
Якуб кивнув.
– Я також читав про це в газетi.
– Що ж, якби я вiрив у рiзноманiтнi мiстичнi дурницi, то, напевно, сказав би, що цi двi подii – маю на увазi ваш сон i вбивство на Планкенгассе – якось пов’язанi, – сказав доктор. – Але я в них не вiрю, тому й зв’язку не бачу. Адже саме це зараз вас турбуе найбiльше. Чи не так?
Пацiент кивнув.
– Ось що, пане Нiманде, – сказав психiатр, глянувши на годинник, – ваш випадок, безперечно, цiкавий i потребуе детального вивчення, але я справдi не маю часу, тому якщо матимете бажання, зустрiнемося знову, як тiльки повернусь до Вiдня. Гадаю, в Лемберзi я затримаюсь не бiльше, нiж на два тижнi. Та проте дещо можу сказати вже зараз. Бачте, мiй друже, сни – це лишень свiдчення наших нездiйсненних бажань…
Доктор загасив недопалок сигари й одразу ж дiстав з коробки iншу. Пiсля цього помiстив ii в гiльйотинку на столi i, примруживши око, вправним рухом обрiзав з потрiбного краю. Знову закуривши, вiн зручно вмостився в крiслi навпроти Якуба.
– Нездiйсненних бажань, – повторив вiн. – Гадаю, ви розумiете, про що я? Найпотаемнiших, тваринних, я б сказав… Таких, що дiстались нам у спадок вiд наших прародичiв. Цi бажання щоночi виринають з вашоi пiдсвiдомостi, коли свiдомiсть iх не контролюе…
– Гадаю, ви помиляетесь, пане докторе, – не витримав пацiент, – я зовсiм не прагну нiкого вбивати. І тим бiльше, не хочу, щоб убили мене.
– Якщо вам сниться убивство, то найчастiше насправдi йдеться геть про iнше, – терпляче заперечив Фройд. – Такi бажання проектуються в сновидiння перекрученими. Їх треба сприймати як символи… Тлумачити. Так, я погоджуюсь, що вбивати i бути вбитим ви не хочете. Цi сцени з ваших снiв означають зовсiм iнше.
Доктор звiвся на ноги i знову взявся за свiй саквояж.
– Що ж вони означають? – Якуб також скочив з фотеля.
– Думаю, ваше сексуальне невдоволення.
– Пробачте?…
– Або заздрiсть чиемусь сексуальному щастю.
– Але ж…
– Вас убивають, пане Нiманде. А насправдi ви хочете, щоб вас згвалтувала яка-небудь безсоромна повiя.
– Пане докторе…
– Позбудьтеся цього бажання, i до вас повернеться здоровий сон, – перебив психiатр, – а поки що консультацiю закiнчено.
Дверi прочинились, i в кiмнату зайшла служниця. Нiманду не залишалось нiчого iншого, як подякувати i вийти.
Данциг, 19 лютого 1904 року
За останнi декiлька мiсяцiв Адам Вiстович рiдко кого зустрiчав двiчi. Обличчя незнайомцiв здебiльшого не траплялися йому знову, хоч звичка запам’ятовувати, про всяк випадок, нових людей лишилася в нього ще з Лемберга. З одного боку, Данциг був бiльшим мiстом, нiж його рiдний Львiв, а з iншого – комiсар навмисне уникав людського товариства. Власне тому, вдруге побачивши на березi моря темну постать чоловiка, що виразно дивився в його бiк, Вiстович насторожився. Напередоднi вiн уже бачив цього типа на тому самому мiсцi. За давньою звичкою вiн сягнув до кишенi плаща, де лежав його браунiнг, i, тiльки намацавши холодне рукiв’я пiстолета, вiдчув себе впевнено.
Було близько п’ятоi вечора. В цей час вже спадали сутiнки, i темно-сiре зимове море неспокiйно шумiло, облизуючи хвилями пiсок, на якому нещодавня вiдлига лишила клаптi брудного снiгу. Вдалинi, над обрiем, згасало останне свiтло дня, мов сiрник, що наостанок запалював портовi вогнi i прибережнi маяки.
Незнайомець удалинi якийсь час залишався на мiсцi, а потiм, важко бредучи по в’язкому пiску, рушив у бiк Вiстовича. Комiсар, напруживши зiр, чекав, доки той наблизиться. Вiдстань мiж ними поступово скорочувалась, i за кiлька хвилин вони вже стояли один навпроти одного. Вiстович пильно придивився до незнайомця. На тому було тепле пальто, капелюх i шарф, загорнений довкола шиi. Чоловiк виявився приблизно одного з Вiстовичем зросту i, схоже, навiть вiку. Йому також було вже за сорок. В руках вiн мав гарну тростину. Щоправда, користi з неi пiд час прогулянки вздовж пiщаного пляжу було небагато. Швидше за все, незнайомець прихопив цю рiч iз собою, аби вiдбитись при потребi вiд бродячих собак, а не тому, що планував спиратись на неi пiд час ходи. Хоч можна було припустити, що в кишенi в нього була й iнша, суттевiша, зброя.
– Доброго вечора, пане Вiстовичу, – привiтався незнайомець. Чоловiк говорив нiмецькою з вiдчутним австрiйським акцентом.
– Доброго вечора, – вiдповiв комiсар, – даруйте, не маю честi бути знайомим з вами.
– Мене звати Рiхард Штальман, – сказав той. – Я шеф-iнспектор полiцii Вiдня…
Пiсля цих слiв вiн чомусь замовк i вiдвiв погляд кудись у морську далечiнь. За цей час у головi комiсара промайнуло з десяток здогадiв, навiщо вiн здався вiденськiй полiцii, i жоден з них не вiщував йому нiчого доброго.
– Ми можемо поговорити де-небудь за склянкою гарячого пива, – несподiвано запропонував Штальман, – або чогось iншого, що подають у цих краях.
Вiстович кивнув у вiдповiдь i запропонував пiти у трактир неподалiк на набережнiй.
– Чудово, – зрадiв вiденець, – чесно кажучи, цей балтiйський вiтер пройняв мене до кiсток…
У трактирi було небагатолюдно, i двое чоловiкiв одразу вiдшукали пiдходящий вiддалений столик.
– Ви, мабуть, дещо здивованi, пане Вiстовичу, – першим розпочав розмову Штальман, щойно вони зробили замовлення. – Не думаю, що чекали когось на тому пляжi.
– Вчора я також вас там бачив, – зауважив комiсар.
– Так, я хотiв пiдiйти до вас.
– Що ж завадило?
– Непевнiсть. Неподалiк стояли ще якiсь люди. Сьогоднi ж ми там були самi.
– Остерiгаетесь стеження? – Вiстович вiдчув неприемний холодок в шлунку. Так було завжди, коли хтось нагадував про його власнi перестороги.
– Так, але якщо й слiдкують, то не за мною, а радше за вами, – сказав Штальман. – Бачте, тутешнi нiмецькi таемнi служби тiсно спiвпрацюють з нашими, а для нашого Evidenzbureau[5 - Служба австрiйськоi контррозвiдки.] ви – вiдома особа. Бачте, я дещо дiзнався про вас…
– Якого бiса вам вiд мене треба? – не витримав комiсар.
– Пане Вiстовичу, я не хотiв би починати…
– Питаю востанне – якого бiса ви хочете? – комiсар вiдчув, що нерви починають його пiдводити.
– Гаразд, я все поясню, – мовив чоловiк, – тiльки дозвольте по порядку…
Кельнерка принесла й поставила на стiл два кухлi з теплим портером. Вiстович не поспiшав пити, все ще пильно спостерiгаючи за спiврозмовником. Той, однак, не витримав i, пiднiсши свiй кухоль до рота, поспiхом зробив перший блаженний ковток. Пiсля цього видихнув зi словами «Mir war so kalt, schei?e»[6 - Як я змерз, курва (нiм.).] i поставив пиво знову на стiл.
– Сподiваюсь, ви зрозумiете мене, пане Вiстовичу, – продовжив Штальман, дiстаючи з кишенi портсигар i сiрники, – чи принаймнi спробуете… Я неспроста дiзнавався про вас. І не просто так iхав за вами з Вiдня аж сюди… Трохи бiльше, нiж два тижнi тому, було вбито мою едину доньку…
Штальман закурив, затягуючись так само глибоко i жадiбно, як перед тим пив портер. Могло здатися, що тютюну вiн не бачив щонайменше мiсяць.
– Спiвчуваю, – щиро промовив Вiстович.
Вiденець вiдмахнувся i спробував щось вимовити, проте голос його пiдвiв. Чоловiк мусив знову прикласти до рота кухоль, щоб до нього повернулася здатнiсть говорити.
– Так-от, – продовжив вiн уже твердiше, – цей мерзотник завдав iй десяток ударiв ножем, перед цим згвалтувавши. Можете уявити? Їй було сiмнадцять…
Вiстович i сам запалив цигарку.
– Взявшись особисто до розслiдування, я, окрiм усього, перевiрив, чи траплялись де-небудь в iмперii подiбнi злочини. А понад усе мене цiкавило, чи комусь вдалося iх розкрити, – сказав вiденець. – І тут мiй друг, директор полiцii в Лемберзi Вiльгельм Шехтель, розповiв менi про вас.
Вiстович здивовано глянув на нього.
– Розповiв про мене? – перепитав комiсар.
– Саме так, – пiдтвердив Штальман, – про те, що два роки тому вам вдалося впiймати манiяка, який у схожий спосiб убивав молодих дiвчат. Першою з них була донька нафтового магната, Алоiза Вольфович. Пригадуете?
Вiстович кивнув. Авжеж, вiн пам’ятав справу загиблих нiмфоманок i те, як йому вдалося спiймати вбивцю, але при цьому мимоволi довелося перейти дорогу всюдисущому Evidenzbureau, що ледь не закiнчилось для нього фатально. Тодi вперше, але не востанне, Вiстович зiткнувся з контррозвiдкою i кожного разу проклинав ту першу мить, бо всi наступнi зустрiчi приносили йому дедалi бiльшi неприемностi.
– Як на мене, то тут небагато спiльного, – обережно зазначив комiсар. – Я мав справу з психопатом, який убивав послiдовно. На момент арешту в нього була не одна жертва, а декiлька. Саме ця диявольська послiдовнiсть або навiть закономiрнiсть i е головним ключем для слiдства. А у вашому випадку вбито тiльки…
Вiстович затнувся i зробив вигляд, що надто гiркий цигарковий дим у горлi завадив йому договорити.
– Вбито не тiльки одну Амелiю, – заперечив Штальман, – iнакше я б не звертався до вас. Упродовж двох наступних тижнiв у Вiднi знайдено мертвими ще двох дiвчат i одну дорослу жiнку. Все те саме – згвалтування i численнi ножовi рани.
Вiстович i сам тепер приклався до кухля.
– Гаразд. То чого все-таки ви хочете вiд мене? – запитав вiн.
– Допомогти менi в розслiдуваннi, комiсаре, – вiдповiв Штальман. – Саме тому я розшукував вас, користуючись усiма можливими засобами: зв’язками в Мiнiстерствi полiцii, знайомствами у контррозвiдцi i Департаментi залiзницi.
– Скiльки вам знадобилося часу? – поцiкавився Вiстович.
– Щоб знайти вас? Бiльше тижня, – вiдповiв Штальман.
– Курва! – не втримався комiсар. – За якийсь тиждень мене знайшли в iншiй краiнi, ледь не вночi, у Богом забутiй мiсцинi на березi моря…
– В наш час телефонного i телеграфного зв’язку це неважко, – зазначив його спiврозмовник. – Крiм того, ваша остання справа… Знаете, у вашого начальника, пана Шехтеля, до вас великi претензii.
– Знаю, – буркнув Вiстович.
– І не тiльки в нього, – продовжив Штальман. – Пригадуеться, президент мiста Львова, пан Нойманн, закидае вам зруйнування цiлоi кам’яницi на вулицi Потоцького. Однiеi ночi, кажуть, там стався вибух.
– Я тут нi до чого, – спробував заперечити Вiстович, але зрозумiв, що чоловiку навпроти насправдi плювати на це.
– І, якщо пригадуете, тутешня пароплавна компанiя досi з’ясовуе обставини, за яких позбулася цiлого судна…
Вiстовича всi цi нагадування наслiдкiв його попередньоi справи, яка, власне, й привела його до Данцига, добряче роздратували. В одну мить вiн позбувся будь-якого спiвчуття до Штальмана.
– Смiю також додати, – продовжив той, – що й кошти, якi дозволяють вам знiмати помешкання в цьому мiстi, рано чи пiзно скiнчаться.
– Здаеться, я не зовсiм добре вас зрозумiв, – пiсля короткоi мовчанки сказав комiсар.
Вiн випустив струмiнь диму у бiк спiврозмовника i дивився на того, трохи примруживши лiве око.
– Не зовсiм добре? – перепитав Штальман.
– Гiвняно, – уточнив Вiстович.
– Що саме ви гiвняно зрозумiли? – в тон запитав вiденець.
– Ви менi, курва, погрожуете чи просите про допомогу? – комiсар пiдвищив голос.
– Не мав на метi вам погрожувати, – примирливо сказав Штальман.
– Тодi на бiса цi розмови про моi проблеми?
– Я можу iх вирiшити.
Вiстович ще раз неквапно втягнув дим у легенi i роздавив у попiльничцi вже безнадiйно короткого недопалка. Здавалось, за цей час вiн вирiшував, повiрити цьому типовi чи послати його пiд три чорти.
– Що саме ви можете вирiшити? – перепитав вiн: – Заладнаете моi неприемностi у Львовi?
Останне Вiстович сказав дещо насмiшкуватим тоном, а проте Штальман вiдповiв йому серйозно:
– Саме так, комiсаре. Точнiше, я вже це зробив. Можете хоч сьогоднi повертатися до рiдного мiста.
Комiсар, який збирався закурити знову, завмер iз запаленим сiрником в руках, не донiсши його до цигарки.
– Знаете, пане Штальмане, – мовив вiн, – я останнiм часом геть не сприймаю жарти. Гадаю, через тутешнiй клiмат…
– Я не жартую, – похитав той головою, – ваш начальник, директор лемберзькоi полiцii Вiльгельм Шехтель, мiй давнiй приятель, а шеф Evidenzbureau – рiдний дядько моеi дружини. Як гадаете, цього досить, щоб розв’язати чиiсь дрiбнi негаразди?
Замiсть вiдповiдi комiсар щосили трiпнув рукою, в якiй тримав сiрник, оскiльки полум’я вже дiсталось до пальцiв.
– Вам виднiше, – сказав вiн, урештi запаливши цигарку iншим сiрником. – Але я не впевнений, чи можу вам допомогти.
– Зробiть, що пiд силу…
Вiстович помiтив, як зморшки на обличчi цього чоловiка раптом стали рiзкiшими, а в його очах прочитався бiль i втома. Втiм, вiдповiдь його була рiшучою:
– Даруйте, пане Штальмане. Я змушений вiдмовитись…
– Вам так сподобалося в Данцигу, що не хочете повернутись додому? – запитав вiденець.
– Якщо подумати, то повертатися менi нiкуди, – вiдповiв комiсар. – У Львовi мене нiхто не чекае.
– Ну що ж… Переконати вас я навряд чи зумiю, – дещо розчаровано проказав шеф-iнспектор. – Хай буде так… Жаль тiльки витраченого часу.
Вiн звiвся з-за столу i, дiставши з гаманця декiлька марок, поклав iх на стiл бiля свого кухля.
– Бувайте, пане Вiстовичу.
Штальман одягнув пальто i рвучко подався до виходу. Залишившись за столиком сам, комiсар неквапно допив свiй портер i викурив ще одну цигарку. Тiльки тепер у головi вiдчулося легке приемне запаморочення вiд тютюну й алкоголю. Та водночас глибоко в душi озвалися голоси сумлiння. Вони були зовсiм тихими i говорили несмiливо, а проте повiдомляли Вiстовичу, що слiд було б проявити бiльше спiвчуття до цього чоловiка. Але надто вже не хотiлося знову зв’язуватися з Вiднем… Сумлiння врештi стихло i надалi мовчало, тож комiсар спокiйно попросив рахунок i, заплативши, вийшов на вулицю.
Було вже зовсiм темно, i навiть море зникло в густому проваллi балтiйськоi ночi, озиваючись звiдти лишень холодним вiтром i звуками прибою. Вiстович пiдняв комiр плаща i глибше насадив на голову капелюха. Пiсля теплого трактиру прибережний холод пронизував його до самих кiсток. В цей час йому подумалось, що вечiрнi прогулянки бiля моря краще припинити. Якось надто легко вдалося Штальману його вистежити. А на мiсцi цього вiденця мiг бути будь-хто iнший… Вiдiгнавши, врештi, цю думку, що вiдгонила параноею, комiсар прискорив крок i невдовзi звернув з набережноi. Тут, пiд блiдо-жовтою плямою свiтла вуличного лiхтаря, починалася вузенька брукована вуличка, що вела до його тимчасового дому. Вiстовичу вистачало грошей на невеликий, проте зграбний одноповерховий будинок, з вiкна якого вдень виднiлося море. Звiсно, в його становищi вимушеноi емiграцii було б значно мудрiше винаймати всього лишень кiмнату де-небудь в iншiй, дешевшiй частинi мiста, проте вiн сподiвався на краще. Наприклад, на те, що невдовзi в нього з’явиться тутешне джерело прибуткiв. Найiмовiрнiшою здавалась можливiсть влаштуватися на службу до нiмецькоi полiцii, проте Вiстович усе зволiкав. Зрештою, справдi вартувало почекати, доки про нього забудуть i у Львовi, i в Данцигу.
На порозi будинку його пройняло дивне хвилювання. Дiстаючи з кишенi ключа, комiсар навiть завмер, дослухаючись до своiх вiдчуттiв, але врештi тiльки впiвголоса вилаявся:
– Параноя, курва…
Жодних причин для непокоення в нього справдi не було. Навколо панувала вечiрня тиша, яку порушував тiльки вiддалений голос моря… Вiстович повернув ключ у замковiй шпаринi i, прочинивши дверi, глибоко вдихнув сперте внутрiшне повiтря. Видихнувши, вiн обережно переступив порiг.
– Параноя, – хрипло повторив сам до себе комiсар i сягнув до кишенi за сiрниками. Слiд було запалити лампу, що стояла на столi в передпокоi.
– Guten Abend gerr Vistovych,[7 - Доброго вечора, пане Вiстовичу (нiм.).] – несподiвано пролунало з темряви, i промiнь кишенькового лiхтаря рiзонув йому очi.
Лишалося тiльки втрете вилаятись. Цього разу спересердя. Ледь не вперше за життя Вiстович не прислухався до своеi iнтуiцii й миттево за це поплатився.
– Руки вгору, – почулася команда.
Свiтло ковзнуло по двох гладеньких револьверних стволах, що були нацiленi на нього. З такими аргументами було важко сперечатися. Напружено вдивляючись у темний простiр перед собою, комiсар виконав вимогу.
– Чудово, – похвалив його той самий голос, нiби вчитель гiмнастики свого учня. – Це сiрники у вас в руках?
– Сiрники, – вiдповiв Вiстович.
– Дайте iх сюди…
Комiсар обережно простягнув паперову коробочку перед собою. З темряви вигулькнула рука в шкiрянiй рукавичцi i забрала сiрники.
– Ми гадали, у вас тут е електричне освiтлення, – пояснив голос, а далi хтось почав запалювати гасову лампу. – Своiх сiрникiв ми не прихопили.
– Будинки з електрикою вдвiчi дорожчi, – пояснив комiсар.
– Ну й хрiн з ними, – пробурмотiв iнший голос. – Заграли з цими новацiями…
Врештi лампа загорiлася, освiтивши собою двох типiв мiцноi статури, що вже не зводили з Вiстовича анi очей, анi зброi. Комiсар усе ще тримав своi руки пiднятими.
– Хто ви е, шановнi добродii? – обережно поцiкавився вiн у своiх «гостей».
– Geheimpolizei,[8 - Прусська таемна полiцiя.] – вiдповiв один iз них i скривив презирливу посмiшку. – Не чекали на нас, пане Вiстовичу?
Насправдi, глибоко в душi комiсар був готовий до того, що рано чи пiзно прусська таемна полiцiя може ним зацiкавитись. Втiм цей момент усе одно виявився несподiваним.
– Будьте ласкавi, ваш паспорт, – з тiею ж усмiшкою продовжив полiцейський, додавши за мить: – І зброю.
– До вашого вiдома, – зауважив Вiстович, знову обережно сягаючи до кишенi, – я також служу в кримiнальнiй полiцii.
– В полiцii Лемберга, – озвався нарештi другий тип, що мав низький неприемний голос. – Це чортзна-де, в Галичинi. Зараз ви на прусськiй землi.
Перший мiж тим взяв до рук паспорт та браунiнг Вiстовича i пiднiс iх ближче до лампи. Зброю вiн чомусь оглянув не менш ретельно, анiж документ.
– І попри дружбу мiж нашими монархами, – продовжив промовець, дiстаючи блискучi кайданки, – простягнiть-но сюди вашi зап’ястя.
Сказане здалося фiлерам неабияким дотепом, i вони вiд душi реготнули. Вiстович простягнув руки перед собою долонями донизу. Було зрозумiло: щойно на них опиняться два блискучих браслети, якi вiн сам одягав на iнших сотнi разiв, дороги назад не буде. А може, це на краще? Перетерпiти всi цi перевiрки, допити, пiдписати все, що треба, й повернутись додому? Врештi, вiн не злочинець. І в його особовiй справi, яка лежить у Лемберзi, переважно блискуче розкритi злочини… «Але що за бiсовий поворот справи, – подумав комiсар, – якусь годину тому я мiг вирушити до Галичини на значно кращих умовах… Якби знав, що мене заарештують цi сучi дiти, звiсно, пристав би на пропозицiю Штальмана. До того ж, хтозна, чи саме так усе складеться з таемною полiцiею? Чи не опинюсь я замiсть Львова десь на Schie?stange[9 - Schie?stange – вулиця, на якiй у Данцигу розташовувалася слiдча в’язниця.] або й у ще гiршому мiсцi…»
Авжеж, Вiстович добре знав, що будь-яка полiцiйна установа мае з десяток нерозкритих безнадiйних злочинiв, за якi начальство от-от вiдiрве голову слiдчим-невдахам. У таких випадках арешт пiдозрiлого суб’екта сприймався не iнакше як ласка Господня. Адже той «випадково» мiг бути причетним до однiеi з таких справ, позначених полiцейськими, як «Der Arsch».[10 - Дупа (нiм.).]
Тому, коли кайданки вже опинилися за якийсь цаль вiд його зап’ясть i комiсар навiть вiдчув шкiрою холод металу, вiн раптово стиснув кулаки i щосили вперiщив з лiвоi полiцейського, який тримав iх у руках. Удар був сильний i точний – прямiсiнько в пiдборiддя. Один з тих, що не лишають жодного шансу втримати рiвновагу навiть таким здорованям з таемноi полiцii. Фiлер похитнувся i впав прямiсiнько на свого товариша, який, миттю оцiнивши ситуацiю, спробував вистрiлити, проте тiло колеги збило i його з нiг. Куля втрапила в стелю, i на голову Вiстовича посипався тиньк. Сам вiн, не гаючи часу, кинувся до дверей, оскiльки фiлер, усе ще лежачи на пiдлозi пiд знечуленим товаришем, натиснув на гачок револьвера вдруге, цього разу рознiсши на друзки вiконну шибку.
На бiду, Вiстович раптом перечепився i сам гепнувся на долiвку, опинившись на одному рiвнi з прусськими полiцiянтами. Перше, що вiн побачив, був вогонь вiд розбитоi лампи. Полум’я облизувало склянi уламки i потроху ширилось по кiмнатi. Було зрозумiло, що от-от виникне пожежа. Комiсар звiвся на руки i спробував кинутись до дверей, але третiй пострiл змусив його знову припасти до пiдлоги.
Куля встрягла в стiну просто в нього над вухом. Як сильно Вiстович зараз шкодував, що вiддав свого браунiнга!
– Пожежа! – сердито вигукнув комiсар. – Треба забиратися звiдси!
– Schei?egal![11 - Насрати! (Нiм.)] – вiдповiв прусський фiлер. – Ти тут залишишся!
– Але ж i ти згориш до бiсовоi матерi! – сказав Вiстович.
Чоловiки одночасно пiдвелися з пiдлоги i стали один навпроти одного. Полiцейський i далi тримав Вiстовича пiд прицiлом i, здавалося, стримувався з останнiх сил, щоб не вколошкати його останнiм, четвертим, пострiлом, який вже безперечно буде точним. Мiж тим в кiмнатi ставало гаряче.
– Треба гасити полум’я, – процiдив комiсар.
Вiстовичу подумалось, що коли вiн залишиться живий, то, крiм щотижневоi плати за помешкання, йому доведеться ще й вiдшкодовувати збитки, завданi вогнем.
Полiцейський тривожно покосився спершу на полум’я, що вже лизало шовковий обрус на столi, а потiм на свого колегу, який потроху приходив до тями. Не опускаючи зброi, вiн спробував пригасити вогонь власним рукавом, але це, ясна рiч, не допомогло.
– Знiмай плаща, – нервово наказав вiн Вiстовичу.
Комiсар пiдкорився, проте i йому не вдалося бодай зменшити полум’я. За якусь мить воно вже охопило пiвкiмнати.
– Пiдводься, Гансе, – мовив фiлер своему товаришу i потягнув того за комiр. При цьому вiн нарештi опустив свого бiсового револьвера.
Комiсар, тим часом затуливши обличчя вiд iдкого диму, подався до виходу. Полiцейськi не вiдставали анi на крок. Знадвору вони заходилися шукати дiжки i вiдра, все, що могло знадобитися для гасiння пожежi. Втiм вогонь розгорався надивовижу швидко, i вже за кiлька хвилин його було видно у вiкнi. Невдовзi прибiгли мешканцi сусiднiх будинкiв, а за годину, коли в сумi десятьом чоловiкам нарештi вдалося приборкати полум’я, прибула пожежна команда.
Вiстович бачив, як увесь цей час полiцейськi пильно стежили за ним, готовi будь-якоi митi пристрелити, щойно комiсару заманеться зникнути, скориставшись ситуацiею. Проте такого намiру львiв’янин не мав. По-перше, вiн добре знав, що цi двое бiльше не схиблять, а по-друге, в кiмнатi, де зчинилась пожежа, були його сякi-такi речi, тож, попри все, в нього жеврiла надiя, що вони вцiлiють. Надiя, щоправда, виявилась марною.
– Не турбуйтеся, пане Вiстовичу, ми не залишимо вас без даху над головою, – iронiчно зазначив найговiркiший фiлер. – Ходiмо звiдси. Нехай будинком займаються вашi сусiди i пожежники. Тим бiльше що невдовзi сюди навiдаеться господар. Не думаю, що вам хотiлося б потрапити зараз йому на очi.
Вони подалися вздовж темноi вулицi, де за сотню-пiвтори крокiв на них чекала полiцiйна дорожка. Вiстович таки не помилявся – вони вирушили на Schie?stange.
У сирiй одиночнiй камерi йому довелося перечекати до ранку. Про сон годi було й думати. Закутавшись у свiй плащ i накинувши на плечi брудного тюремного коца, комiсар прислухався до мишачих голосiв десь у невидимому кутку i не зводив очей з маленького загратованого вiконця пiд стелею. Врештi, там почало сiрiти, а потiм досередини проникли скупi променi вранiшнього зимового сонця. В головi крутилося безлiч думок, але переважали двi з них. Вiстович намагався вгадати, якi звинувачення зможуть закинути йому слiдчi таемноi прусськоi полiцii i як повiдомити про свою халепу хоч кого-небудь у Львовi, кому не зовсiм начхати на його долю.
Близько десятоi у дверях його камери важко повернувся ключ i скреготнули засуви. На порозi постали двое тюремних наглядачiв. Один з них коротко наказав комiсаровi вийти. Пiсля цього вони рушили довгим, ледь освiтленим коридором до важких залiзних дверей у кiнцi. За ними був ще один коридор, але свiтла в ньому виявилось бiльше. Тут конвоiри провели Вiстовича у невелику кiмнату без вiкон, яка освiтлювалась тiльки тьмяним свiтлом електричноi лампи над столом.
– Setze![12 - Сядь! (Нiм.)] – наказали йому.
Комiсар сiв i сперся лiктями на стiл. Вiд безсонноi ночi голова була важкою i гарячою, мов армiйський казан. Вiн дiстав з кишенi портсигар i, витягнувши звiдти цигарку, глянув запитально на своiх церберiв. Тi, на щастя, були не проти, щоб вiн закурив, а один з них навiть простягнув йому сiрники. Вiд цигарки трохи полегшало.
За кiлька хвилин дверi прочинились i до кiмнати зайшло двое вчорашнiх фiлерiв, якi його заарештували. Той, що був на iм’я Ганс, мав добрячий слiд на обличчi. Обидва також курили, i кiмната невдовзi наповнилась тютюновим димом.
– Wie geht es ihnen, Herr Vistovych?[13 - Як почуваетесь, пане Вiстовичу? (Нiм.)] – з брехливою турботою поцiкавився не-Ганс.
– Danke, alles ist wunderbar,[14 - Дякую, все чудово (нiм.).] – скрививши посмiшку, вiдповiв комiсар.
– А от мiй друг Ганс почуваеться препаскудно, – мовив полiцейський. – Вчора йому дiсталось.
– Нехай прийме моi спiвчуття, – сказав Вiстович.
– Хочу зазначити, що Ганс чемпiон з боксу серед тутешнiх полiцейських, – продовжив той.
– Невже у вашiй полiцii самi старi хвойди?… – не втримався вiд жарту комiсар i вiдразу ж пожалкував.
Ображений боксер пiдскочив до нього i щосили зацiдив своему кривднику в зуби. Вiстович спочатку звалився на стiл, а потiм повiльно сповз на пiдлогу.
– Падлюка… – прохрипiв комiсар, а потiм на очi йому навис туман, i свiдомiсть залишила його, як ображена коханка.
Коли вона повернулась, комiсар лежав на тому ж мiсцi, але пiд голову хтось поклав йому складену прямокутником ковдру. Над ним стовбичила чиясь постать з великою склянкою в руцi. Склянка була порожньою. Очевидно, вмiст ii щойно виплеснули Вiстовичу в обличчя. На чолi, щоках i шиi комiсар вiдчував приемну вологу.
– Ви б швидше прийшли до тями, якби це була не звичайна вода, а добра львiвська горiлка, еге ж, пане Вiстовичу? – пожартувала постать, i голос видався комiсаровi знайомим. – Давайте вашу руку, я допоможу пiдвестись.
Скориставшись допомогою, комiсар звiвся на ноги i кiлька секунд намагався втримати рiвновагу. Врештi, вирiвнявшись, вiн з подивом побачив перед собою Штальмана, шеф-iнспектора полiцii Вiдня, з яким попрощався вчора ввечерi.
– Кепсько з вами повелися, комiсаре, – зазначив той, ставлячи склянку на стiл. – Ви тiльки поганого не подумайте, загалом, Пруссiя – чудовий край… І люди тут непоганi. Хоч клiмат сраний. Я, знаете, полюбляю пiвденнiшi мiсця.
Вiстович пропустив його теревенi повз вуха i важко сiв на стiлець.
– Вiдвiдати мене вирiшили? – буркнув вiн.
– Назвемо це так… Менi розповiли, що ви зчинили пожежу в помешканнi, яке винаймали.
– Зовсiм не я.
– Справдi? А хто це пiдтвердить? Може, Ганс, якому ви ледь не зламали щелепу?
Комiсар промовчав.
– А ще, скажу по секрету, вас пiдозрюють в тому, що ви росiйський шпиг.
Вiстович стрепенувся.
– Я? Шпиг?
– Так, вам не почулося.
– Звiдки така дурня?
– Ви зi схiдних рубежiв Європи. До того ж русин… – розвiв руками Штальман. – А ще навряд чи поясните, чим займалися останнi декiлька мiсяцiв тут, у Данцигу… Спробуйте менi заперечити.
Вiстовичу пригадалися власнi роздуми щодо «мертвих» справ у тутешнiй полiцii, для яких вiн чудово б пасував у ролi цапа-вiдбувайла.
– А тепер послухайте мене, комiсаре… Уважно, як тiльки зможете… – Штальман раптом сперся руками на стiл i нахилився до нього так близько, що Вiстович вiдчув запах його «K?lnisch Wasser».[15 - «Кельнська вода» – одеколон.] – Я досi можу витягнути вас iз цiеi дупи, тiльки тепер менi це буде коштувати втричi дорожче. Втiм, я це зроблю, але ви одразу вирушите зi мною до Вiдня, де негайно вiзьметесь за справу, про яку ми говорили в тому вошивому трактирi…
Не чекаючи вiдповiдi, Штальман вiдiрвався вiд столу i рушив до дверей. Втiм, чи мiг Вiстович вiдповiсти iнакше, анiж згодою? Адже вiн добре знав, що за шпигунство вiднедавна вiшають. Як в Австро-Угорщинi, так i в Нiмеччинi.
За квадранс до кiмнати повернулися тюремнi наглядачi i вiдвели його назад у камеру. Там комiсару довелося пробути ще добу, а вранцi наступного дня йому повiдомили, що вiн може забиратися пiд три чорти.
Бiля головноi в’язничноi брами вже стояла дорожка, звiдки визирав Штальман. Тепер вiн виглядав дещо привiтнiшим.
– Сiдайте хутчiй, – запросив вiн комiсара. – Гадаю, вам i самому хочеться якомога швидше покинути це мiсце.
– Зайве говорити, – вiдповiв Вiстович i сiв на лавку поруч з вiденцем.
– Weidengasse, 10, – назвав той адресу вiзниковi, i вони рушили.
– Там невеличкий, але затишний готель, – пояснив вiн Вiстовичу, – приведете себе до ладу i вiдпочинете. А я тим часом замовлю нам квитки на потяг.
– До Вiдня? – перепитав комiсар.
– Звичайно, куди ж iще? Чи ви проти, чорт забирай?
– Нi, але пропоную вирушити спочатку до Лемберга.
– Чому? Скучили за батькiвщиною?
– Менi треба освiжити в пам’ятi матерiали справи, яку я розслiдував два роки тому. Про схожiсть львiвського i вiденського манiяка ви самi згадували вчора, – пояснив Вiстович. – Крiм того, менi було обiцяно вiдновлення на службi.
Тут вiн виразно глянув на Штальмана.
– Дiдько з вами, – вiдповiв той. – До Лемберга – значить до Лемберга.
Львiв, 25 лютого 1904 року
Ад’юнкт Самковський, який пiсля раптового зникнення свого шефа встиг намрiятись про пiдвищення, був дещо розчарований, коли той так само раптово повернувся, але зумiв зустрiти його привiтно. Вiн пiдвiвся з-за столу i, широко посмiхаючись, розкинув руки, мовби для обiймiв, але врештi вони обмежилися тiльки рукостисканням. Комiсар, який добре знав свого пiдлеглого, з подивом зауважив, що обидва цi почуття, тобто i розчарування, i радiсть, непiдробнi. Залишалося тiльки здогадуватись, яким чином вони одночасно наповнювали самого Самковського.
Щойно шеф умостився за свiй стiл, ад’юнкт навiть вийшов на сходи i гукнув черговому, аби той приготував двi фiлiжанки кави, пiсля цього повернувся до кабiнету i, притулившись плечем до шафи з документами, спробував розпитати Вiстовича, як йому велося весь цей час. Втiм комiсар лише вiджартувався без будь-якого запалу про нiмецьких жiнок i шнапс, жодним словом не згадавши, ясна рiч, про своi не вельми приемнi пригоди в Данцигу. Змовчавши про те, як потрапив до рук Geheimpolizei, вiн лише зауважив, що мае особливе доручення вiд столичноi полiцii i, найпевнiше, саме цим i буде займатися в найближчий час.
Самковський бiльше не допитувався i, промовивши щось про те, як йому радiсно бачити знову шефа, повернувся до своеi роботи. Вiстович же розгорнув папку з матерiалами про вiденськi вбивства, яку отримав вiд Штальмана. Йому все ще невтямки було, як вiн може допомогти австрiйськiй полiцii, але в своему становищi мусив зробити все, що вiд нього залежить. Хоча й розумiв, що Штальман здатен примусити зробити бiльше. Сам шеф-iнспектор розмiстився в «Hotelu Krakowskim» i дав Вiстовичу не бiльше двох-трьох днiв на роботу в Лемберзi. Пiсля цього iм слiд було б вирушити до Вiдня. Щодня звiдти вiн мав отримувати телеграми про перебiг розслiдування, i перша прийшла сьогоднi вранцi. У Вiднi поки що без характерних убивств, нiкого не затримано.
Усi три злочини, як зрозумiв Вiстович з рапортiв вiденських полiцейських, фотографiй та iнших матерiалiв, що iх отримав вiд Штальмана, справдi скоенi за одним сценарiем. Жертву згвалтовано, а потiм жорстоко вбито ножем. Мертвих знаходили просто посеред вулицi, нiби вбивця хизувався своею диявольською майстернiстю. «Можна тiльки уявити, який страх охопив там усiх, хто читае газети», – подумалось комiсару.
Штальман розшукав його аж у Данцигу тiльки тому, що Вiстовичу одного разу вдалося схопити серiйного вбивцю. Але ж, чорт забирай, не всi манiяки однаковi…
– Скажiть, Самковський, – комiсар, нарештi, вiдiрвався вiд папки, – чи зберiгаються ще тут, у Дирекцii, матерiали справи того убивцi нiмфоманок?
– Доктора Аркадiуша Тофiля? – перепитав ад’юнкт.
– Саме так, – вiдповiв Вiстович, – того психiатра, що сам виявився психом…
Пiдлеглий кивнув i, поправивши окуляри, пiдiйшов до шафи. Вiдiмкнувши замка, Самковський довго копирсався в ii нутрощах, поки врештi не дiстав звiдти чималу пiдшивку справи доктора Тофiля. Здмухнувши порохи, ад’юнкт поклав документи перед шефом. Щойно Вiстович перегорнув першу сторiнку, як спогади миттю ожили, мовби це було вчора, i вони з Самковським перезирнулися. Той, видно, також пам’ятав, як у вереснi 1902 року мiсто сколихнула новина про вбивство доньки соляного магната, Кшиштофа Вольфовича, Алоiзи в готелi «Три Корони». Як з’ясувалось, дiвчина була тiльки першою жертвою. Невдовзi сталася цiла серiя таких убивств. За iронiею долi, убивцею виявився найбiльший знавець усiляких манiякiв та збоченцiв Львова, який навiть погодився допомагати з цiею справою, доктор Тофiль.
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/bogdan-kolomiychuk/v-zit-doktora-froyda/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примечания
1
Вiд перекрученого нiмецького «Flidermaus» – кажан.
2
Вiд нiмецьких слiв «Niemand» та «Jemand» – «нiхто» i «хтось».
3
Менi страшно (нiм.).
4
Цаль (нiм. Zoll) – мiра довжини, що становить 2,4 см.
5
Служба австрiйськоi контррозвiдки.
6
Як я змерз, курва (нiм.).
7
Доброго вечора, пане Вiстовичу (нiм.).
8
Прусська таемна полiцiя.
9
Schie?stange – вулиця, на якiй у Данцигу розташовувалася слiдча в’язниця.
10
Дупа (нiм.).
11
Насрати! (Нiм.)
12
Сядь! (Нiм.)
13
Як почуваетесь, пане Вiстовичу? (Нiм.)
14
Дякую, все чудово (нiм.).
15
«Кельнська вода» – одеколон.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения